РИБАЛКО Микола Олександрович
Є люди, чиє життя схоже на пісню. Чудовою мелодією звучить до болю натягнута струна. І коли вона рветься, запала раптом тиша здається приголомшуючою. Але такі люди не зникають безслідно. їх пісня продовжує жити у спадщині, залишеній нащадкам.
Наша земля дарує світові таланти, провідна зірка яких буде світити впродовж багатьох віків. Сьогодні можна згадувати багатьох, хто народився на Донеччині, любив свій край і оспівував його. Нові імена співців ще прикрасять наш рідний обрій, але сьогодні хочу згадати видатного поета-земляка Миколу Олександровича Рибалко.
Живе на землі Донбасу пісня Миколи Рибалка. Поета і солдата. Ця людина належить до того легендарного покоління, яке знявши шкільну форму та ледве встигнувши зробити перші самостійні кроки у доросле життя, одягло гімнастерки. Війна вкрала у цих хлопців безтурботну юність, а доля разом з атестатом зрілості надала білет у безсмертя.
М.О. Рибалко народився 14 лютого 1922 р. в с. Оріхово-Василівка Артемівського району Донецької області. У Краматорську закінчив середню школу, став студентом філфаку Дніпропетровського держуніверситету.
З перших днів війни М. Рибалко був направлений в Барнаульське військово-мінометне училище. У червні 1941-го молодий лейтенант прийняв перший бій під Воронежем, був поранений, тут одержав першу нагороду - орден Червоної Зірки. Протитанкова батарея під його командуванням брала участь в найбільшій танковій битві під Прохорівкою. З визвольними боями у складі 38-ої армії Микола Олександрович пройшов всю Украйну - від Сум до Львова. За форсування Дніпра - удостоєний ордена Червоного Прапора, за бій під Бродами - орденом Червоної Зірки. У тяжких, кровопролитних боях на Одерському плацдармі в лютому 1945 року капітан Рибалко втратив зір. Вибух, вогонь і раптом настала темрява серед ясного дня. Все, як у відомому вірші «Я не слышал взрыва, я не видел той вспышки». Він теж не бачив тої «вспышки». А після неї вже не бачив нічого. І ніколи. Миколі Олександровичу було у той час лише 23 роки.
Після війни повернувся в місто Краматорськ. Перші вірші поет друкує в 1953 році в газеті «Краматорська правда», потім в «Літературній газеті». У 1968 році за книгу віршів «Дорога на висоту» М.О. Рибалко був удостоєний республіканській комсомольська премії імені Миколи Островського, за збірку поезії «Незаходящая звезда» в 1985 році - Державної премії України імені Т. Р. Шевченка. Його літературна творчість і активна участь в суспільній роботі відмічена орденами Жовтневої Революції і Дружби народів. З 1954 року М.О. Рибалко - керівник міського літературного об'єднання.
У 1964 році Микола Олександрович приїжджав в рідне село, зустрічався із земляками, читав свої вірші. А у 1992 році 4 травня в приміщенні Міньківської школи відбулося районне свято, на честь Миколи Олександровича, на якому був присутній сам поет.
Можна тільки дивуватися тому, звідки Микола Олександрович черпав сили, але він завжди знаходив спосіб допомогти оточуючим. В першу чергу - словом. У нього був великий дар Учителя, який здатен донести до своїх учнів саме головне: любов до життя і рідної землі, віру в себе. А ще - глибинну правду про те, як стати Людиною. Він знав її, бо сам завжди і всюди залишався Людиною.
7 травня 2003 року в с. Міньківка відбувся урочистий мітинг відкриття бюста поета - земляка. У Міньківській ЗОШ створена кімната-музей в кабінеті російської мови, зібрані видання поезії М.О.Рибалка з його особистими побажаннями учням і вчителям.
Слово поета - вічне слово. Тому і живуть вірші Миколи Рибалка, які увібрали до себе дух і силу донбаської землі, тому і знаходить все нових і нових шанувальників талант цього надзвичайного Поета, Солдата, Людини.